Щедрість поетичного таланта

     Україна має багато талановитих поетів, письменників – людей художнього слова. В маленькому місті Вугледар зі своїми мальовничими краєвидами, в які неможливо незакохатись,  теж живуть духовно збагачені, доброзичливі, талановиті люди, серед них є видатні літератори – поети, поети – гумористи: Микола Іванович Бихалов, Анатолій Васильович Овсієнко, Георгій  Володимирович Руцинський  для  яких Вугледар став джерелом творчого натхнення.

Зараз ми познайомимося з ними ближче:

Анатолій Васильович Овсієнко

  Анатолій Васильович Овсієнко народився 13 квітня 1940 р. в  с. Леніно (Ставки) Радомишльського району, Житомирської області. В цьому мальовничому поліському краю і минули його дитячі роки.
    Закінчивши середню школу, у 1958 р. приїхав на Донеччину. Працював на електротехнічному заводі у м. Чистякові (м. Торезі), а потім на шахті. Служив в армії.

У 1964 р. закінчив Житомирське медичне училище і працював за фахом зубного лікаря, Шевченківському краю – на Черкащині,  в с. Межиричі  Канівського району.

У 1965  р. знов повернувся на Донеччину, де працював за фахом у лікарні в с. Павлівка Мар’їнського району.             

Внаслідок тяжкої тривалої хвороби,  у 1987 році втратив зір, і як інвалід I групи, працював на спеціалізованому підприємстві УТОС м. Донецька. Саме в цей період почав пробувати свої сили в літературі.
 У дитячі і юнацькі роки він пробував писати ліричні вірші. Але в майбутньому це не знайшло свого продовження. І ось будучи інвалідом, цей невгамовний чоловік знову взявся за перо, змінивши літературний жанр з лірики на  сатиру та гумор.

25 січня 2000р. – став Членом Національно спілки письменників України.

Його гуморески чути на сценах у виконанні самодіяльних артистів. Деякі з них уже стали мов би фольклорними. Знаходять своє гідне місце вірші поета на сторінках багатьох періодичних  видань Донеччини і за її межами.
 Мешкав Анатолій Васильович в нашому місті. Помер 6 жовтня 2005 року.

Читаючи гуморески Овсієнко, переконуєшся, що він вміло володіє всіма засобами сміхотворного арсеналу,  однаково почувається на різних «щаблях» веселих жанрів. Комічні ситуації,побутові деталі, мова персонажів – усе це дихає реальністю. В сатиричних типах легко впізнати і давніх, і новонароджених антигероїв нашого часу, у змальованих подіях – переконливі факти живої дійсності. Творіння його розуму припадає до душі своїм людяним змістом, життєвою радістю, оригінальністю сюжетних вирішень.

  Кажуть, що хвилина сміху додає людині день життя. Уявіть собі, наскільки ви продовжите своє життя, коли прочитаєте всі його збірки… І взагалі гуморески поета принесуть вам силу – силенну позитивних емоцій.

Микола Іванович Бихалов

Це самобутній, істинний поет. Незвичайне народження його поезії відрізняється від

інших тим, що вірші М. Бихалова – це сама правда, його сповідь шахтаря.

25 квітня 1942 р. у селі Капустін Яр, Астраханського району, Волгоградської

області, народився М.І.Бихалов. У 1949 р. за ініціативою старшого брата

переїжджає до Донбасу.

    Закінчивши школу у 1958 р. вступає до Сталінського Гірничого технікуму. У

1962р. після закінчення технікуму пішов до армії.

    Повернувшись з армії  М.Бихалов працює десять років в геологорозвідці
бурильником і

старшим буровим майстром, два роки відстояв вахту машиністом парових турбін на ТЕЦ-3 в м. Новосибірську.
     З 1985р. приїхавши до Вугледару він працював на шахті «Південнодонбаська»

№3.  16 років був ГРОЗом, гірничим майстром,  машиністом підземних установок.

За роки праці у шахті був нагороджений трьома медалями «Шахтарської слави».

Про працю шахтарів він став писати вірші. Це не просто вірші, це сповідь шахтаря –

ветерана, який пройшов всі кола підземного пекла, котрі скромно називаються «підземним стажем».

У 1998р. вийшла перша книга М.І.Бихалова « И вылез я из-под земли». Донецьк .-

108арк.

Поетична  сповідь людини, життя якої  щодня  пов'язане з величезним ризиком: він -

шахтар, господар глибин, творець складної та суперечливої долі... Але вперше вірші

Миколи Івановича були надруковані в травні 1983р. у всесоюзному сатиричному журналі

«Крокодил»№15.

Таке відчуття що поет роками  вбирав до свого серця вірші, накопичуючи життєвого досвіду, очикуючи  

поштовху, щоб потім одну за одною видати  солідних за об’ємом та чудових за змістом де кілько збірок:

«Судьба моя шахтерская». – Донецьк, ООО «Вітчизна», 2000р. – 288арк.

«Как уголь под землёй,

  Судьба меня шахтёрская -

  Направила в забой.

  Дала как мать, напутствие:

  Предвидя и предчувствия

                                    Мои,

                                    Без солнца,

                                    Дни…»

Книга – пам’ять «Чёрная дыра» - Донецьк: ОАО « Укр НТЕК» 2002. – 254арк.

« Чёрные, чёрные, чёрные

   Мы шахтёры, как глыбы угля.

   На нелёгкую жизнь обреченные –

   Не жалеет нас мама – Земля.

                                    И рождённые с сердцем не каменным,

                                    Почему по иронии злой

                                    Мы согреем, как уголь, в пламени –

                                    Часто – часто в утробе земной?...»

« Под тревожной шахтёрской звездой»  Вірші. – Донецьк: Каштан, 2004.- 284 арк. В збірку

увійшли вірші коли Микола Іванович вже був на заслуженому відпочинку, на пенсії.

« Проходит жизнь,

   А я из темноты

  Смотрю ей вслед,

                                 Как старому трамваю.

                                 Моих стихов

                                 Осенние цветы

                                 Я торопливо вслед ему бросаю…»

« На розвалинах храма души» Вірші. – Донецьк: Каштан, 2006 – 20 арк.

« Я познал «соль земли» под. землей,

  Где в ходу обушок и лопата.

  Где мой ангел рыдал за спиной,

  На пороге Подземного Ада

                                    Он конечно прывык жить в Раю,

                                    Где условия жизни другие…

                                    Он оплакивал душу мою,

                                     Или годы мои молодые!»

« И вылез я из – под земли» Вірші. – Донецьк: Каштан, 2008. – 386 арк. 

(Третє видання додаткове і виправлене)

« Я познал соль земли под землей» Вірші. – Донецьк: Каштан,  2012. – 412 арк.

Книга «Дорогие мои,  хорошие» це книга пам'ять, де поет ще раз говорить: «Большое вам спасибо, друзья, за любовь к моим стихам – здоровья всем вам и долгих лет жизни!»

Григорій Володимирович Руцинський

 Григорій Володимирович Руцинський  народився в квітні 1953 р.

 Після закінчення школи, пішов служити до армії в ракетні війська  Астраханської області.

Повернувся зі служби  з секретних військ молодшим сержантом. Вступив до гірничо-

технічнного училища  Петровського р-ну, м. Донецька.,  де здобув професію машиніста

електровоза.

  Шахтар – поет житель шахтарського міста Вугледар  Г.В. Руцинський  20 років

пропрацював машиністом підземних електровозів на шахті «Південнодонбаська» №3,

пізніше перейшов на іншу ділянку цієї шахти – машиністом підземних установок. Не

цурається ніякої фізичної роботи, хоча душею тягнеться до творчості: захоплюється не

тільки водінням автомобіля, але і різьбленням по дереву, а вже любов до поезії - це

особлива сторінка в його біографії. Він – шахтар, здавалося б, і твори автора повинні бути 

загостреними за внутрішнім змістом, як і сама шахтарська праця. Але ми бачимо поета

ніжного та чутливого, який в найбільш грубих життєвих проявах вміє бути максимальн

о ліричним.

Його вірші дуже проникливі і довірливі. Руцинський вміє спостерігати і бачити крихти

щастя в житті, низько схиляється перед її величністю – Красою і Любов'ю. Шахтарі не тільки знають його поезію і

люблять за природність і душевність. Тяжка фізична праця та ніжна лірична пісня сплелися в незвичайний джгут та

стали головним стрижнем всього його життя та творчості.

Вірші Г.В.Руцинського публікуються не тільки в багатотиражних  газетах Вугледара та Мар’янки, але і в таких

популярних виданнях, як «Вечірній Донецьк», «Донбас», «Наш дім», «Шахтар України» та інших.

Поет видав вже не один збірник своєї поезії, де які є і в нашій бібліотеці: